Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) — 26 лютого (10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф.
Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).

Офіційні документи

- УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 257/2012 "Про додаткові заходи з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка"

- Постанова Верховної Ради України від 19.06.2013 № 340-VII "Про підготовку та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка"

- План заходів з підготовки та відзначення у Полтавсьій області у 2014 році 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка.

/Files/images/2014_rk/bbloteka/Рисунок1,1.jpg

Шевченко Т.Г. Автопортрет

Біографія

Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Тарас Шевченко

Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 року в убогій кріпацькій родині, в селі Моринцях, Звенигородського повіту, Київської губернії. Але безрадісні роки малого Тараса пройшли в селі Кирилівці того ж повіту, куди переїхала жити вся родина Шевченка. Батьки поета – Катерина Яківна та Григорій Іванович Шевченки – були власністю поміщика-деспота Енгельгардта, який не вважав кріпаків за людей і жорстоко знущався з них. Родина Шевченків жила в старій хатині, вкритій почорнілою гнилою соломою. В ній пройшли тяжкі дитячі роки поета, які він часто з глибоким сумом згадував у своїх творах. Злидні та тяжка праця рано звели в могилу матір Тараса – йому було лише 9 років. Батько, залишившись з п’ятьма малими дітьми, одружується з вдовою, в якої теж було троє маленьких дітей. Старша улюблена сестра, ніжна й терпелива нянька допитливого Тараса – Катерина вийшла заміж і переїхала в село Зелена Діброва. Лиха й сварлива мачуха не могла замінити сиротам рідну матір. Особливо часто від мачухи діставалося Тарасу, якого вона дуже незлюбила за його меткий розум. Згадуючи своє дитинство, Шевченко писав: «Хто бачив хоч здалека мачуху і так званих зведених дітей, той бачив пекло в його найогиднішому торжестві. Не минало години без сліз і бійки між нами, дітьми, і не минало години без сварки і лайки між батьком і мачухою». Розрадою для Тараса були розмови з дідом Іваном, який знайомив хлопця з народними переказами, розповідав про повстання гайдамаків, свідком яких він був. Допитливий Тарас дуже захоплювався цими переказами про селянські повстання. Ще за життя матері Шевченка послали в науку до сільського дяка Совгиря. Хлопець швидко навчився читати й писати, разом з тим почав малювати – у нього виявився великий хист до малювання. Непосильна праця на панщині скоро звела в могилу і Тарасового батька. В одинадцять років Тарас залишився круглим сиротою. Діти змушені були йти у найми. Тарас наймитує у дяка, відробляючи за навчання, пасе громадську череду, служить у попа за кучера. Служачи у п’яниці-дяка Богорського, Шевченко зазнає більше бійки та лайки, ніж вчиться, але ніщо не могло вбити в ньому жадібного прагнення до освіти. Бажання навчитися малювати змушувало Тараса ходити від одного села до іншого, шукаючи вчителя-маляра. Лисянський маляр-диякон, якому Тарас носив воду з Тікича і розтирав фарбу-мідянку, своїм характером і поведінкою нагадував кирилівського п’яного дяка. Тарас втік від нього в село Стеблево, а потім – у Тарасівку. Тарасівський дячок-маляр відмовив Шевченкові, сказавши, що ніби той не має здібностей до малярства. Лише в селі Хлипнівка маляр вперше заявив, що з Тараса будуть люди і погодився взяти його своїм учнем. Але для того, щоб жити у маляра, потрібний був дозвіл від пана. Коли Тарас прийшов просити дозволу в управляючого на навчання у хлипнівського маляра, його забрали в панську двірню, спочатку кухарчуком, а потім – козачком поміщика Енгельгардта. Це було у 1829 році, Шевченкові йшов 15-й рік. Поміщик Енгельгардт жив у Вільно, часто виїздив до Києва та інших міст, возячи з собою козачка Тараса. Праця козачка не подобалась Шевченкові, він нудьгував і нишком копіював картини, що були розвішані в панських покоях. Одного разу у Вільно його за це жорстоко покарали. Пани поїхали на бал і довго не поверталися. Тарас засвітив свічку і заходився перемальовувати з лубочної картини козака Платова, героя Вітчизняної війни 1812 року, і так захопився копіюванням, що не чув, як повернулися господарі. «Пан люто нам’яв мені вуха і надавав ляпасів, – розповідає Шевченко у своїй автобіографії. – Другого дня він звелів кучерові Сидорці випороти мене добре, що й було виконано з належним усердям». У Вільно Шевченко вивчає польську мову, знайомиться з польською літературою, продовжує вчитися малювати. Матеріалів про перший період малярської творчості Шевченка збереглося небагато, але вони свідчать про те, що Шевченко вже з 16 років добре володів технікою рисування. На початку 1831 року Енгельгардт переїхав до Петербурга, куди разом із слугами був відправлений по етапу і Т. Шевченко. Бажаючи мати серед своїх слуг «власного» художника, Енгельгардт законтрактував Шевченка на чотири роки до цехового майстра живопису Ширяєва. Перебуваючи у Ширяєва, Шевченко вперше мав можливість учитись живопису. Наука його була дуже важкою, бо доводилось виконувати різноманітні малярські роботи. Та й про самого Ширяєва Тарас Григорович розповідав як про людину, що була «у своєму цеху не останнім майстром», але мала деспотичну, грубу вдачу. У 1835 році Т. Шевченко познайомився з художником І. М. Сошенком – учнем Академії художеств. За його допомогою Шевченко зблизився з визначними діячами російської культури. Талант Шевченка як поета й художника звернув на себе увагу представників російської культури, зокрема К. П. Брюллова. Шевченко познайомився з поетом Жуковським, конференц-секретарем Академії художеств Григоровичем, художником Венеціановим, композитором Вієльгорським. Вони високо оцінили здібності Шевченка і вирішили допомогти йому звільнитися від кріпацтва і вчитися. Спроба домовитися з поміщиком про звільнення Шевченка без викупу не дала наслідків. За волю поета Енгельгардт вимагав 2500 карбованців. Щоб дістати необхідну суму, Брюллов намалював портрет письменника Жуковського. Цей портрет розіграли в лотерею і 22 квітня 1838 року викупили Шевченка з неволі. Одержавши волю, Шевченко став відвідувати Академію художеств, Товариство заохочення художників зарахувало його своїм стипендіатом. Тарас Григорович скоро став улюбленим учнем і другом К. П. Брюллова. «Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь. Велике щастя бути вольним чоловіком», - пише він у листі до брата Микити. Навчаючись в Академії художеств, Шевченко знайомиться з історією батьківщини, Греції, Риму, з кращими творами прогресивних письменників Росії – Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, читає твори українських письменників – Котляревського, Квітки-Основ’яненка та ін. Знайомиться також з визначними творами західноєвропейської літератури, вивчає французьку мову; все це в значній мірі підносить політичний і культурний рівень поета. Перша збірка власних віршів Шевченка вийшла в світ 1840 року під назвою «Кобзар». Невеликий за обсягом «Кобзар» мав винятковий успіх. Поетичний талант Т. Шевченка був визнаний всіма передовими людьми того часу. Вихід «Кобзаря» був визначною подією в українській і російській літературі. Більшість російських періодичних видань позитивно оцінила появу «Кобзаря». Завдяки наполегливій роботі над собою Шевченко домагається значних успіхів у живопису. Він став чудовим портретистом та великим майстром акварельного рисунка і за успіхи у навчанні одержує від Академії три срібних медалі: у 1840 році за картину «Бідний хлопчик дає собаці шматок хліба» та 1841 року за картину «Циганка-ворожка». Перший малюнок, за який Тарас Григорович одержав срібну медаль у 1839 році, до нас не дійшов. У цей час в Академії художеств малювали картини переважно на біблійні та міфологічні теми. Шевченка не задовольняє ця обмеженість. У його творах з’являються люди з народу – дівчина-кріпачка, діти, циганка та ін. Своїми картинами він намагається привернути увагу суспільства до пригнобленого люду. Навесні 1843 року Тарас Григорович разом з Євгеном Гребінкою виїхав на Україну. Поїздка була пов’язана з бажанням побачитися з братами і сестрами, а також здійснити задум – відобразити в малюнках життя, побут українського народу та природу України. Сумні картини постали перед очима поета, нелюдські знущання над селянами викликають у нього рішучий протест проти існуючого ладу. Враження від цієї поїздки і спостереження тяжкого життя кріпаків Шевченко пізніше використав у своїх поезіях та повістях. Українські поміщики запрошували Шевченка до себе, намагалися відвернути увагу поета від життя народу. Але змушений іноді бути десь на панському балу, Шевченко почував себе ніяково. Один лубенський поміщик запросив Шевченка на обід. Коли поет прийшов, у передпокої дрімав слуга. Господар ударив слугу в присутності гостей. Поет зблід, надів шапку і залишив господаря. І не повернувся, хоч як його просив поміщик. Взимку 1844 року Тарас Григорович повертається до Петербурга для закінчення навчання в Академії художеств. У Петербурзі Шевченко знайомиться з деякими із майбутніх членів товариства петрашевців, яке виникло у 1845 році під керівництвом Буташевича-Петрашевського. Тарас Григорович закінчив навчання в Академії художеств, одержав звання «некласного художника» і навесні 1845 року виїхав працювати на Україну. B Києві він влаштовується на посаду художника тимчасової комісії по розгляду стародавніх актів. Шевченко зарисовує пам’ятники старовини у Київській, Полтавській, Волинській, Чернігівській та Подільській губерніях. Подорожуючи, Тарас Григорович збирає зразки народної творчості, виконує ряд картин та портретів. У 1846 році у Києві було засновано таємну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство, в якій Шевченко зайняв революційно-демократичну позицію. Його однодумцями у товаристві були М. Гулак, Андрузький, Савич та ін. Друга частина учасників товариства стояла на ліберальних позиціях, це Костомаров, Куліш, Білозерський. Всі члени товариства визнавали необхідним ліквідувати в Росії кріпосне право. Проте у них не було єдиної точки зору на проведення в життя цієї основної програмної вимоги. Шевченко зустрічався з членами товариства, але різко негативно ставився до ліберально-буржуазних тенденцій, що панували в організації. На літературних вечорах та на засіданнях товариства читалися революційні твори Шевченка, навколо нього гуртувалася революційно-демократична молодь. Але товариство проіснувало недовго. За доносом провокатора організацію було викрито і всіх її членів арештовано. У квітні 1847 року жандарми арештували і Т. Г. Шевченка на переправі через Дніпро, коли він повертався з Чернігова до Києва. Під час обшуку в нього знайшли зошит з революційними віршами, в тому числі поему «Сон». Цей твір і був основним обвинуваченням та причиною суворого покарання поета. Заарештованого Шевченка під конвоєм доставили в Петербург. На допиті Шевченко тримався мужньо. На запитання шефа жандармів: «Якими випадками ви були доведені до такого нахабства, що писали зухвалі вірші проти государя імператора?...» він відповів: «Будучи ще в Петербурзі, я чув скрізь зухвалі вислови про государя і уряд. Повертаючись до Малоросії, я почув ще більше і гірше між молодими і між поважними людьми. Я побачив злидні і жахливе пригноблення селян поміщиками, посесорами і економами-шляхтичами. І все це робилось і робиться ім’ям государя і уряду».

Царський уряд злякався революційної сили поетичного шевченкового слова, тому жорстоко розправився з волелюбним поетом, відправивши його рядовим солдатом в Окремий Оренбурзький корпус, а цар Микола І власноручно на вироку написав: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати». Та навіть у казематі Шевченко пише поезії, що розкривають його духовну велич. Цілий цикл поезій, названий «У казематі», написав Шевченко, перебуваючи у ІІІ відділі.

Жорстокий вирок було здійснено надзвичайно швидко. 30 травня 1847 року Шевченка передали військовому міністерству, а 9 червня в супроводі фельд’єгера доставили в Оренбург. Далі його було відправлено в Орську кріпость і зараховано рядовим п’ятого лінійного батальйону. Потяглись довгі роки тяжкого солдатського життя. Солдатська служба в той час була найбільшою карою для народу, вона нічим не відрізнялася від каторги, бо ніде так не душили і не гнобили особу, як у казармі, ніде не процвітали в такій мірі катування, биття, наруга над людиною.

Для Тараса Григоровича заборона писати і малювати була найбільшою карою. Більшовицька газета «Путь правды» у 1914 році про покарання Шевченка писала: «Адже він вчинив зразу два великих злочини: він, по-перше, вийшов з народу, з крiпосних селян, і він, по-друге, виявився не просто поетом, а поетом-демократом, співцем пригноблених мас народу». А за це в царській Росії жорстоко карали.

Сувора муштра, знущання бездушних командирів не зламали поета. Там, на засланні, порушуючи царську заборону, Шевченко створює ряд літературних і живописних творів.

Десять тяжких років був Шевченко на засланні. Ці жахливі роки підірвали його здоров’я, але не вбили в ньому любові до життя, до правди. «Караюсь, мучусь, але не каюсь» – ось бойовий девіз Шевченка у неволі. Не маючи можливості вільно писати свої поезії, він, ховаючись поза валами, записує свої думки – вірші до малого зошита, який ховав за халявою чобота. У цій «захалявній книжечці» зібрано понад сто творів поета, в яких, як і раніше, звучить ненависть до самодержавно-кріпосницького ладу.

Навесні 1848 року з метою описання Аральського моря була організована експедиція. До її складу Шевченка включили як рядового солдата. Але керівники експедиції – капітан-лейтенант О. І. Бутаков і штабс-капітан генерального штабу О. І. Макшеєв дуже добре ставилися до політичного засланця і відомого письменника Т. Г. Шевченка і всупереч забороні доручили Шевченкові виконувати обов’язки художника. Працюючи в експедиції, Шевченко виконав близько 300 малюнків аквареллю і олівцем, на яких зобразив природу Казахстану, береги Аральського моря, а також побутові сцени з життя казахського народу. На допомогу Тарасові Григоровичу були виділені зіслані до Оренбурга поляки: художник Залєський і геолог Вернер. Шевченко зближується з польськими політичними засланцями, бачить у них своїх однодумців.

Під час перебування в експедиції Шевченко написав 72 поезії, які розкривають його прагнення й думки на засланні.

Закінчивши роботу, члени експедиції повертаються до Оренбурга, де Шевченко опрацьовує матеріали, зібрані на Аралі.

Навесні 1850 року на поета було зроблено донос, що він пише і малює, порушуючи царську заборону. Під час обшуку жандарми знайшли у Тараса Григоровича лист чиновника Левицького, в якому той писав, що за твердженням магістра Харківського університету на місце Шевченка стало до тисячі чоловік, готових боротися за його справу. Лист викликав новий арешт поета і слідство над ним. Наслідком цієї справи було заслання Шевченка в Новопетровське укріплення і встановлення за ним ще суворішого нагляду. Але й в таких умовах Шевченко не впадає у відчай. Знайшовши на березі Каспійського моря алебастр і глину, він почав займатися скульптурою. Скульптурні твори великого митця не збереглися, але робота в цій галузі свідчить про всебічну обдарованість геніального поета.

У 1851 році Шевченко брав участь у геологічній експедиції, яка під керівництвом геолога Антипова в горах Кара-Тау проводила розвідку на кам’яне вугілля. Під час експедиції Шевченко таємно виконував обов’язки рисувальника. Збереглося понад 60 рисунків цього періоду.

Після призначення нового коменданта укріплення майора Ускова, який гуманно ставився до Шевченка, значно послабився нагляд за ним. Тарас Григорович створює в цей час серію малюнків на міфологічну, історичну та іншу літературну тематику.

З метою наближення мистецтва до народу Тарас Григорович займається гравюрою, вважаючи її найдемократичнішим видом образотворчого мистецтва.

Понад десять років перебував Шевченко на засланні в жорстоких умовах миколаївської солдатчини. Тільки завдяки наполегливим клопотанням друзів Тараса Григоровича було звільнено. Особливо клопоталися сім’я віце-президента Академії художеств Ф. П. Толстого, учений Бер, художник Осипов, письменник Писемський, польський революціонер-демократ Сєраковський та ін.

Шевченко, довідавшись про звільнення і чекаючи офіціального повідомлення, почав писати щоденник. Щоденник Шевченка – це видатний літературний документ. В ньому висловлені глибокі філософські думки про мистецтво, про майбутнє суспільство.

У серпні 1857 року Шевченко на рибальському човні виїхав з Новопетровського укріплення до Астрахані. В цей день він записав у щоденнику: «Мені здається, що я той самий, що й був десять років тому назад. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилась. Чи добре це? Добре».

З Астрахані він відплив на пароплаві. У Нижньому Новгороді Шевченка затримали жандарми. Йому було заборонено в’їзд до обох столиць – Москви і Петербурга. В листі до М. С. Щепкіна Шевченко писав: «Тепер я в Нижньому Новгороді на волі, – на такій волі, як собака на прив’язі».

Завдяки наполегливим клопотанням друзів 25 лютого 1858 року Шевченко одержує дозвіл на проживання в Петербурзі, куди і виїздить з Нижнього Новгорода через Москву. У Москві Тараса Григоровича тепло зустріли літературні діячі та вчені Бодянський, Аксаков, Максимович та інші; там він зустрівся з декабристом Волконським.

До Петербурга Шевченко прибув 27 березня 1858 року. Тут він знайомиться з передовими діячами російської культури і науки. Тарас Григорович зблизився з видатним російським ученим-біологом Сєверцовим, малює його портрет; поновлює старе знайомство з відомим математиком Остроградським, відвідує родину Толстих

У Петербурзі Шевченко познайомився і подружив з видатним актором-трагіком Олдріджем, який прибув на гастролі в Росію. Тарас Григорович захоплюється його чудовою грою, зустрічається з ним, малює його портрет. Долі обох великих артистів мали багато спільного: Шевченко походив з кріпаків, Айра Олдрідж був рабом, належав до переслідуваної кольорової раси. Обидва вони зазнали у своєму житті багато образ і принижень, обидва щиро любили свій народ і батьківщину.

Ще на засланні Шевченко мріяв про подорож на Україну. Після тривалих клопотань у травні 1859 року Тарас Григорович одержав дозвіл на цю поїздку. Одночасно з приїздом поета на Україну туди ж з ІІІ відділу прибув секретний циркуляр про•встановлення за Шевченком пильного нагляду. Знову поет подорожує по Україні, відвідує село Кирилівку, бачить, як поневіряються селяни-кріпаки і серед них його рідні брати і сестри.

Антикріпосницькі виступи та революційна агітація Шевченка серед селян викликали занепокоєння поміщиків, які написали на нього донос губернатору.

У липні 1859 року біля с. Прохоровки (в маєтку Максимовича) Шевченка заарештували і в супроводі жандармів відправили до Києва. За недостатністю доказів він був звільнений з-під арешту, але йому запропонували негайно виїхати до Петербурга.

У Петербурзі Шевченко працює над підготовкою до друку збірки своїх поезій. У 1860 році виходить у світ нове видання «Кобзаря», значно повніше, ніж попереднє, але урізане цензурою. Але і в такому урізаному вигляді «Кобзар» дістав високу оцінку прогресивної російської критики. У 1859 році в Лейпцигу вийшла окремим виданням збірка нелегальних віршів Пушкіна і Шевченка під назвою «Новые произведения Пушкина и Шевченко». Два видатних поети двох великих слов’янських народів-братів об’єднали свої голоси в боротьбі проти царського самодержавства, за свободу народу.

У 1860 році «Кобзар» Шевченка було надруковано російською мовою. Перекладачами поезій Шевченка були переважно поети, співробітники прогресивного журналу «Современник».

В останні роки життя Тарас Григорович у своїй літературній діяльності підноситься до ще вищого рівня революційної свідомості, його твори стають ще гострішими, ще голосніше звучить заклик до бороть6и з самодержавством. Разом з тим Шевченко різко виступає і проти ідеалізму в мистецтві.

В 1859 – 1860 роках Шевченко працює над удосконаленням своєї майстерності в техніці гравюри. 3а ряд офортів, представлених на академічних виставках 1859 і 1860 років, Шевченко одержує звання академіка-гравера. Він виконує технікою офорту свої автопортрети, а також портрети Ф. Толстого, Бруні, Клодта, Горностаєва.

З метою широкої популярності живописних творів російських художників Тарас Григорович робить офорти з картин Брюллова, Лебедєва, Мещерського. Вплив Шевченка як поета і художника позначився на формуванні світогляду і творчості цілого ряду письменників та художників.

Крім виготовлення офортів, Тарас Григорович у цей час багато уваги приділяє виданню дешевих підручників для народу, але встиг надрукувати і розіслати лише «Буквар южнорусский» для недільних шкіл.

В останні роки свого життя поет все частіше скаржиться на втому, на погіршення стану здоров’я. Він мріє про зміну клімату, про поїздку на Україну, висловлює бажання оселитися на березі Дніпра. Але здоров’я поета було вкрай підірване, тяжка хвороба прикувала його до ліжка.

9 березня 1861 року був день народження Тараса Григоровича; в цей день він одержав чимало вітальних телеграм, його запрошували приїхати на Україну, йому бажали довгих років життя і щастя... А наступного дня, 10 березня 1861 року, Шевченко помер.

Раптова і передчасна смерть поета була наслідком жахливих поневірянь у тюрмах і на засланні. Життя поета обірвалося в повному розквіті творчих сил. йому було 47 років, з яких 24 він був кріпаком, а 10 перебував на засланні.

Звістка про смерть геніального поета, як блискавка, облетіла Петербург, Москву і Україну. Царський уряд вживав усіх заходів, щоб не відбулося демонстрацій. Але вся передова громадськість і населення Петербурга прийшли віддати останню шану великому Кобзареві. В організації похорон брали участь представники російської, yкpaїнської та польської культури. Під час похорону на Смоленському кладовищі були виголошені гарячі промови; могилу поета було вкрито живими квітами. Тепле й зворушливе слово було промовлене поетом-демократом Курочкіним. Він сказав: «Ще одна могила розкрилась перед нами. Ще одна чиста, чесна, світла душа залишила нас; ще одна людина, яка належала до високої сім’ї обранців, що висловили за народ найсвітліші його вірування, вгадали найзаповітніші його бажання і передали все це невмирущим словом, – скінчила гірке життя своє, сповнене боротьби за переконання і всякого роду страждань...

Щастя в житті було не для нього, – його чекає інше, посмертне щастя – слава».

Здійснюючи бажання Шевченка бути похованим над Дніпром, його близькі друзі домоглися дозволу перевезти тіло поета на Україну. У травні 1861 року прах поета тисячі киян зустріли біля Дніпра. Біля мосту студенти і селяни випрягли коней і на руках понесли труну Шевченка в місто. Під час похоронної процесії виголошувались промови, незважаючи на заборону влади.

Після урочистих проводів у Києві 10 травня 1861 року тіло поета було поховане на Чернечій горі під Каневом. Прощатися з геніальним сином українського народу з’їхалось дуже багато людей. Селяни навколишніх сіл насипали високу могилу. Поліція пильно стежила за могилою поета, забороняючи доступ до неї трудящим і розганяючи сходки. Але, незважаючи на всі заборони, народ ішов віддати шану своєму великому поету й художнику.

І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

Шевченко і Полтавщина

З полтавською землею життя поета поєднав так званий період «трьох літ» – 1843-1846, 1859 роки. Тут Тарас Григорович написав чимало творів і намалював не одну картину. Наприклад, у повісті «Близнята» Полтава згадується близько 30 разів. Саме на Полтавщині відбувається дія поеми «Наймичка», написані вірші «Сліпий», «Великий льох», «Холодний Яр», «Псалми Давидові», «Минають дні, минають ночі», «Маленькій Мар'яні».

Історик Сергій Доценко у своїх наукових працях згадує, що у 1843 році Тарас Шевченко відвідав батьківський маєток полтавського письменника Євгена Гребінки, з яким добре товаришував. Маєток знаходився недалеко від Пирятина. У працях дослідника О. Афанасьєва-Чужбинського згадується, що поет відвідав і село Мойсівці тодішнього Пирятинського повіту. Власниця місцевого маєтку влаштовувала двічі на рік бали, на яких Тарас Шевченко бував неодноразово. Пізніше у листах до знайомих він згадував веселі вечори у маєтку, розмови про культуру, становище кріпосних селян.

У серпні 1843 року Тарас Григорович прибув до міста Лубни. На той час, як говорив сам поет, він «повністю розчарувався у панах і відвідував лиш небагатьох». Шевченка запросили на обід до місцевого пана, офіцера Федора Трепова. Прийшовши до будинку, поет побачив стомленого служника, який дрімав у передпокої. Господар теж це помітив, що його слуга спить, і жорстоко покарав його. Тарас Григорович, не прощаючись, розвернувся і вийшов з дому. Пан просив його повернутися, але Шевченко навіть не захотів говорити.

Відомо, що Тарас Шевченко працював співробітником Археографічної комісії, вів «Археологічні нотатки». Описував історичні пам'ятки, місця, де бував. Зокрема писав про старі укріплення у Лубнах.

Часто Тарас Шевченко відвідував маєток панів Закревських у селі Березова Рудка Пирятинського повіту. Уперше приїхав із Яготина влітку 1843 року. У селі часто зустрічався з Софією Закревською, яка на той час була відомою російською письменницею. Вони знаходили цікаві спільні теми, які хвилювали обох. Господарем Березової Рудки був Платон Закревський, духовно обмежена і жорстока людина. За історичними даними, він шмагав кріпаків на власній конюшні. Пан Закревський мав красуню-дружину. Ганна Закревська була молодшою від чоловіка на двадцять років. Тарас Шевченко захопився її вродою. Він намалював портрет Ганни, присвятив вірші «Якби зустрілися ми знову», «Г.З».

/Files/images/2014_rk/bbloteka/Рисунок122.jpg

У Березовій Рудці Шевченко також заприятелював з художником-кріпаком А.Третячевським. Саме у цьому селі зародилися перші рядки поеми «Кавказ»:

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

/Files/images/2014_rk/bbloteka/Рисунок11.jpgПисьменник любив спілкуватися з селянами та панськими дворовими. Зберігся історичний факт, що поет подарував одному панському козачкові «Кобзар» із власним підписом. У 1960 році у Березовій Рудці відкрито музей Шевченка, у якому знаходиться понад 300 експонатів. У 1961 році на колишньому будинку панів Закревських встановили меморіальну дошку з написом: «У цьому будинку в 1843, 1845, 1846 роках перебував великий український народний поет Т. Г. Шевченко».У селі Решетилівка Тарас Шевченко зупинявся у будинку пана Попова, деспотичної й владолюбної людини. Пан мав велику бібліотеку, де зберігалися різні документальні матеріали та книги з історії України. Сучасники Шевченка у своїх спогадах згадують, що поет уважно вивчав їх, цікавився минулим своєї батьківщини. У Решетилівці Тарас Григорович виконав два малюнки, які так і називаються «У Решетилівці». Деякі історики схиляються до думки, що поет не дуже був прихильний до пана Попова, хоча той дозволяв користуватися книгами і радів товариству з досить уже відомим на той час автором.

У липні 1845 року Тарас Шевченко відвідав Іллінський ярмарок у Ромнах. Звідти через Лохвицю і Миргород поїхав до села Василівка, що поблизу Хорола. Проте був обурений жорстоким поводженням із кріпаками паном Родзянкою і перебрався до села Веселий Поділ, батьківщини ще одного нашого земляка – Леоніда Глібова. Тут Шевченко намалював акварельний портрет дворічного сина місцевого поміщика, познайомився з учителем та композитором Венцеславом Єдлічкою. З Веселого Подолу навідувався до Хорола, Заїчинців, Вишняків. Але з поміщиком Веселого Подолу Тарас Григорович спільної мови не знайшов і одного дня покинув маєток, коли всі спали. Причиною такого вчинку став ляпас, якого панський дворецький дав хлопчикові-служці у присутності поета. Простий народ, який потерпав від сваволі панів, Тарас Шевченко називав «раби німі», а панів – «катами, людоїдами». Недаремно ставлення панів до простих людей, «кріпаків» посіло значне місце у творчості кобзаря.

Улітку 1845 року поет відвідав Старі Санжари, Прилуки, Хорол та інші населені пункти. У жовтні 1845-го - Миргород, де написав вірші «Не женися на багатій», «Не завидуй багатому». Поблизу було село Злодіївка (тепер село Псільське Великобагачанського району), туди поет любив приїжджати купатись. Під час перебування в Полтаві Шевченко намалював хату нашого славетного земляка – Івана Петровича Котляревського. Пізніше присилав до полтавських недільних шкіл свій «Буквар». У 1859 році побував у Гадячі.

Деякі дослідники біографії Тараса Шевченка схиляються до думки, що той відвідував у 1845 році село Василівку Полтавського повіту (тепер це село Гоголеве Шишацького району). Начебто поет зустрічався з матір'ю письменника Миколи Гоголя, творчість якого високо цінував. Навіть намалював портрети його друзів, ілюстрацію до повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба». У селі змалював краєвид із церквою «У Василівці».

Один із найвідоміших віршів Тараса Шевченка -«Заповіт». Після смерті поета твір поклали на ноти, він став народною піснею, символом нескореного українського духу. Тарас Шевченко написав його у грудні 1845 року у місті Переяслав Полтавської губернії. На той час він перебував у будинку лікаря Андрія Козачковського. Рядки були навіяні тяжкою хворобою, яка нещадно підкошувала сили поета. Уперше вірш був надрукований у 1859 році під назвою «Думка». Повністю «Заповіт» з'явився у «Кобзарі» у 1907 році. Текст вірша у 60-х роках XIX століття на музику поклали Микола Лисенко і Микола Вербицький. У 70-х роках музику до вірша написав полтавський композитор Гордій Гладкий. «Заповіт» належить до шедеврів світової поезії, перекладений майже на всі мови світу. У 1918 році у Ромнах на Полтавщині скульптор Іван Кавалерідзе звів перший в Україні монументальний пам'ятник Тарасу Шевченку. Через вісім років пам'ятник великому поету було відкрито у Полтаві. Погруддя Тараса Шевченка споруджено у багатьох містах та селах Полтавщини. А на околиці Полтави досі росте дуб, посаджений на знак пам'яті про поета у травні 1861 року.

Усе знесла й перемогла
його любові сила.
Того великого вогню
і смерть не погасила.

Леся Українка, «На роковини» (1911) з нагоди 50-річчя з дня смерті, Тараса Шевченка:

/Files/images/2014_rk/bbloteka/Рисунок121.jpg


Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.


Михайло Коцюбинський

/Files/images/2014_rk/bbloteka/Рисунок15.png(1864 — 1915)

«…Після Шевченка, поруч з Іваном Франком, Лесею Українкою, Стефаником – щодо краси й глибини своїх творів – іншого письменника такого ми не знайдемо. … Михайло Коцюбинський напоєний соками багатющої землі своєї – і через це він став безсмертним: великі світочі людства давно вже розступились, щоб дати місце і йому в шерезі борців, мислителів і шукачів правди».

П.Г.Тичина

Кiлькiсть переглядiв: 98

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.