/Files/images/2015_rk/Рисунок1.jpg


КНИГИ - ЮВІЛЯРИ 2016 року

695 років – “Божественна комедія” Данте Аліг’єрі.

545 років—“Декамерон” Джованні Боккаччо

415 років – “Гамлет”В.Шекспіра.

290 років – “Подорож Гуллівера” Дж.Свіфта.

230 років – “Пригоди барона Мюнхгаузена” Р.Е.Распе.

185 років– “Собор Паризької Богоматері” В.Гюго.

185 років-“Вечори на хуторі біля Диканьки” Миколи Васильовича Гоголя

185 років-“Казка про попа і працівника його Балду” Олександра Сергійовича Пушкіна

185 років-“Казка про царя Салтана, про сина його славного й могутнього богатиря князя Гвідона Салтановича і про прекрасну царівну Лебідь” Олександра Сергійовича Пушкіна

185 років-“Лихо з розуму” Олександра Сергійовича Грибоєдова

185 років–“Червоне і чорне” Стендаля

180 років – “Капітанська дочка” О.Пушкіна.

180 років – “Ревізор” М.Гоголя.

145 років – “Аліса в Задзеркаллі” Л.Керролла.

140 років – “Пригоди Тома Сойєра” М.Твена.

135 років – “Пригоди Піноккіо” К.Коллоді.

105 років – “Лісова пісня” Л.Українки.

90 років – “Вінні Пух” А.Мілна.

85 років – “Золоте теля” І.Ільфа і Е.Петрова.

80 років – “Золотий ключик, або Пригоди Буратіно” О.Толстого.

65 років – “Пригоди Цибуліно” Дж. Родарі.

50 років Успенський Е.Н. “Крокодил Гена і його друзі” (1966)

45 років Носов М. Трилогія про Незнайку (1971)

45 років Троепольскій Г.Н. “Білий Бім Чорне вухо” (1971)

35 Астрід Ліндгрен ” Роні дочка разбайніка” (1981)




/Files/images/2015_rk/Рисунок2.jpg

22 січня День соборності України.


/Files/images/2014_rk/bbloteka/Рисунок2.jpgУкраїнська Народна Республіка була створена в січні 1918 року.
В цей же час на території, яка раніше входила до складу Австро-Угорщини, утворилася Західноукраїнська Народна Республіка.
Лідери нових держав зустрілися для визначення умов майбутньої злуки 22 січня 1919 року. Ця подія і поклала початок святкуванню Дня соборності України. Формально цей акт не втілився у створення незалежної держави, проте він став першим кроком до цієї історичної події, яка сталася вже в 1991 році з розпадом СРСР.
В сучасній Україні значення Дня соборності не втратилося. Під час офіційних заходів, присвячених Дню соборності України, керівники держави наголошують на важливості єдності українських земель, яку необхідно зберігати й надалі, не піддаючись на День соборності України переконання щодо ментальних відмінностей українського Сходу та Заходу.

/Files/images/2014_rk/bbloteka/Рисунок1.jpg

Михайло Михайлович

Вербицький

(1815 — 1870)

/Files/images/2015_rk/vihovn_zahodi/Рисунок1,10.jpg

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року в селі Явірник руські (пол.Jawornik Ruski) (Польща) і був хрещений в селищі Улюч (пол.Ulucz), де його батько служив священиком у старовинних дерев'яних Вознесенської церкві. Коли хлопчикові виповнилося 10 років його батько помер. Над Михайлом та його молодшим братом Володиславом взяв опікунство далекий родич - перемишльський владика Іван Снігурський, один з видних діячів Української греко-католицької церкви. Спочатку вони разом з братом навчалися в гімназії, а після в ліцеї.

У 1828 році при Перемишльський кафедрі Іван Снігурський заснував хор, а після і музичну школу, в якій і навчився співати Михайло. Уже на Великдень наступного 1829 цей хор дебютував у святковому богослужінні, де Михайло разом з Іваном Лаврівський виступали як солісти. Побачивши такий блискучий результат Іван Снігурський запрошує з Чехії кваліфікованого диригента і композитора - Алоїза Нанко. Саме у Нанко Михайло отримав системне музичну освіту, зокрема з композиції. Важливе значення для формування майбутнього композитора мав репертуар хору, що складається як і з творів класичних композиторів - Йозефа Гайдна, Вольфганга Амадея Моцарта, так і з музики українських композиторів - Дмитра Бортнянського, Максима Березовського.

Саме духовні концерти Бортнянського найбільш вплинули на музику Західної України і, зокрема, на світогляд Вербицького. У той час в церковній музиці переважало одноголосся і просте двухголосие, а Бортнянський привніс високопрофесійне багатоголосся.

В 1833 році Вербицький переїхав до Львова, де закінчив гімназію і вступив доЛьвівської Духовної семінарії, оскільки у той час це був єдиний шлях здобути освіту. Заняття музикою не перериваються - Вербицький керує хором семінарії, опановує гру на гітарі, яка супроводжує його потім протягом всього життя. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, стали популярними у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу збереглося створене ним «Поученіе Хітар» (укр. «Поученіє Хітарі»), яке стало одним з перших подібних посібників Україні. Атмосфера в семінарії різко контрастувала з уподобаннями і прагненнями музично обдарованого юнака. Тут панувала сувора дисципліна, а система навчання була стисло регламентована церковними потребами, проте зміни в суспільному житті і суспільних настроях пробивалися і сюди. В цей час в семінарії виник театральний гурток, і ставилися вистави. Група семінаристів захопилися багатоголосним співом, вивчали складні музичні композиції і пропагували вивчення нотної грамоти та співу за партитурами. Їх діяльність проходила в умовах сильного опору прихильників традиційної одноголосої "самойлівки", аж до заборон від керівництва семінарії, проте з часом новітні прагнення перемогли. В середовищі семінаристів в цей час ширився і рух за пошанування і використання української мови в умовах тотального панування німецької і польської мови. В 1837 році Маркіян Шашкевич вперше виступив у Львівській семінарії з традиційною промовою про добродійства австрійського уряду українською мовою, тоді як раніше такі промови виголошувалися польською.

Михайло Вербицький, від природи життєрадісний і темпераментний, важко пристосовувався до семінарського життя, він навіть отримував дисциплінарні покарання. Але навіть тут він не полишав музики. В семінарії він захопився грою на гітарі і довів своє вміння до досконалості. Гітара залишилася улюбленим інструментом Вербицького на все життя: він використовував її для запису своїх композицій, навчав інших грі на гітарі і навіть підготував для цього рукописні нотні збірники.

Перебування в семінарії було дуже складним для Вербицького, і у 1836 році він перевівся на навчання екстерном. В 1838 році він одружився з молодою австрійкою Барбарою Сервер, а це несподівано ускладнило отримання священичого стану, бо за новими правилами семінаристи 3 і 4 курсів були позбавлені права вчитися заочно і мали перебувати в семінарській бурсі. Очевидно, що для одружених там не було місця, і Вербицький покинув навчання. Виникли матеріальні турботи по утриманню родини, і тут йому знову допомогла музика. Вербицький давав уроки гри на гітарі та інших музичних інструментах, був "платним тенором" у хорі латинської катедри, керував хором у вірменському костелі Бенедиктинок...

У другій половині сорокових років дев'ятнадцятого століття Михайло Вербицький звертається до релігійної музики - в цей період він пише повну Літургію для мішаного хору (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Крім того, він створює знамените «Ангел Кричущий» (укр. «Ангел вопіяше») та інші церковні композиції.

Коли наприкінці сорокових років налагоджується активна театральне життя, Вербицький одразу ж починає писати музичні номери для українських театральних вистав. П'єси, що ставились на театральних сценах Львова і Галичини, здебільшого, були перекладені і адаптовані як з української драматургії та літератури, так і з польської, французької та австро-німецької драматургії. Музика у цих п'єсах відігравала дуже важливу роль, так як вносила у вистави яскравий емоційний елемент, а також наближала іноземні сюжети до українського колориту. Тому, навіть дуже посередні п'єси завдяки музиці Вербицького отримали широку популярність. Вербицький написав музику більш ніж до 20 спектаклів, зокрема: «Верховинци» (укр. «Верховінці»), «Козак і мисливець» (укр. «Козак І мисливець»), «Проціха» (укр. «Проціха»), « Жовнір-чарівник »(укр.« Жовнір-чарівник ») і ін.

Однак, політичні події повернулися таким чином, що 1848-1849 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру. Тому, протягом декількох років Вербицький не писав музики для п'єс.

Театр допоміг розкритися талантові Вербицького, стати відомим і авторитетним діячем музичної культури. Проте вже в 1850 році зі зміною політичної ситуації в Австрії театральний рух занепав. Разом з припиненням театральних вистав закінчився перший період активної музично-драматичної діяльності Вербицького. Йому знову довелося зайнятися буденними справами і облаштуванням свого життя.

Складні життєві обставини відтягнули отримання священицького сану до 1850 р. (він два рази був змушений переривати навчання). Завдяки підтримці впливових осіб з високих церковних кіл, Вербицькому дозволили закінчити навчання у перемиській греко-католицькій семінарії, і в 1850 році він був висвячений на священика. Надалі йому кілька років довелося переїжджати з однієї сільської приходу до іншого (служив у Завадові та Залужжі-Стрілках біля Яворова), поки в 1856 році він не осів у селі Млини в Яворівщині служачи у Покровській церкві, де і прожив решту свого життя. Але бідність і тут не залишала його. Спершу він отримав парафію в селі Завадові, потім душпастирював у селі Залуж, потім у Стрілках, а з 1856 року став парохом села Млини коло Яворова (тепер це село на території Польщі), де служив аж до самої смерті.

В 1850 році ще перед отриманням священичого стану Вербицький одружився вдруге, в нього вдруге народився син - Андрій. Проте і друга дружина померла передчасно - в 1858 році, отож більшу частину свого життя композитор провів самітньо. Його домашній побут був дуже скромним, і часто не вистачало найнеобхіднішого. І все ж Вербицький залишався таким, яким був у молодості - оптимістом, веселим, товариським, а також безмежно закоханим у музику. Монотонність життєвого укладу композитора лише зрідка переривали його поїздки до Львова і сусіднього Перемишля, що залишався важливим центром української культури.

В 1864 році у Львові відкрився театр "Руська бесіда", і ця подія зумовила новий поворот у творчій долі М. Вербицького. Театр "Руська бесіда" був організований на соліднішому професійному рівні, а проблема репертуару стояла для нього дуже гостро. Керівництво театру спочатку звернулося до галицьких письменників та композиторів з проханням передати свої твори в розпорядження театру. Вербицький першим відгукнувся на цей заклик, надіславши свої побутові оперети і водевілі "Козак і охотник", "Жовнір-чарівник", "Проциха", а також кілька своїх оркестрових увертюр. Одна з них прозвучала на відкритті театру 29 березня 1864 року у залі "Народного дому".

Проте репертуару було все-одно мало, і "Руська бесіда" оголосила конкурс на кращий драматичний твір. За умовами конкурсу п'єса повинна була бути написана "народною мовою", а тема взята з народного життя. Такі умови цілком відповідали спрямуванню таланту Вербицького, і конкурс став поштовхом до створення найкращого і найпопулярнішого твору композитора - побутової мелодрами "Підгіряни".

Мелодрама "Підгіряни" отримала на конкурсі першу премію і була вперше поставлена на сцені "Руської бесіди" 27 квітня 1865 року. Вона стала окрасою репертуару театру і користувалася великим успіхом. Лише за життя композитора вона була поставлена 70 разів і протрималася на сцені до кінця ХІХ ст., і ще навіть у 1901 році її показували у Львові. "Підгіряни" були і у репертуарі трупи корифея української сцени Марка Кропивницького.

Починаючи з 1864 року - часу творення "Підгірян" - Вербицький не переривав зв'язку з театром і повністю віддався музично-драматичній діяльності. За короткий час було написано дуже багато, очевидно темпи праці визначалися потребами театру, який пропонував Вербицькому оформити ту чи іншу п'єсу, що включалась в репертуар. Композитор охоче виконував замовлення, хоча це не приносило йому матеріального достатку. Поява можливості продуктивно застосовувати свої творчі сили, вийти зі своєю музикою "на люди" стала могутнім стимулом композиторської діяльності Вербицького. Окрім музики для театру в творчості Вербицького цього періоду є багато солоспівів, а також творів для оркестру, які сам композитор називав "симфоніями" і які призначалися переважно для виконання перед театральними виставами.

В 1869 році Вербицький важко захворів. Він переїхав лікуватися до Львова. Йому зробили тут операцію, але невдало. В останній рік свого життя композитор продовжував працювати. Він був знаним та шанованим, і до нього тягнулися молоді музиканти. Серед його учнів в останні роки життя були Віктор Матюк, Порфирій Бажанський, Орест Сінкевич та інші, і він охоче ділився з ними своїми знаннями і досвідом.

Помер Михайло Вербицький 7 грудня 1870 року. Він похований на цвинтарі коло церкви в селі Млинах (нині Мельники) Львівської області. Довгий час його могила стояла убога і запущена, і тільки в 1936 році на кошти сільської громади та членів студентського хорового товариства "Бандурист" був поставлений невеликий пам’ятник.

Пам'ять

У 2005 році над могилою Михайла Вербицького була відкрита каплиця-пантеон (за проектом львівського архітектора Івана Коваленка) на честь 140-річчя українського національного гімну і 190 - ї річниці народження композитора.

Творчість

Багато уваги в своїй творчості Вербицький приділяв церковній музиці, оскільки він був тісно пов'язаний з нею і в роки навчання, і в зрілому житті як греко-католицький священик. Церковні твори належать до його перших творчих спроб, здійснених у гімназійні роки. Багато було написано під час повторного перебування у Перемишлі, зокрема Літургія для мішаного хору. Не полишав цієї ділянки своєї творчості композитор і в Млинах в той час як головна його увага була зосереджена на співпраці з театром. Його твори часто виконувалися в церковних відправах, хоча найчастіше поширювалися в рукописах, бо публікації його церковних хорів з'явилися значно пізніше ніж отримали загальне поширення, при чому більшою частиною після смерті автора. С. Людкевич вважав Вербицького "найбільшим після Бортнянського українським духовним композитором, творцем хорового стилю в Галичині".
Ще одною складовою творчості М. Вербицького були світські хори, які напевно принесли йому найбільшу популярність. Хоровий спів був дуже розповсюдженим в українському середовищі в ХІХ ст. Існувало багато гарних хорів, які вільно володіли мистецтвом співу і могли виконувати складні хорові твори. Вербицький писав на вірші Івана Гушалевича, Юрія Федьковича, Володимира Шашкевича, Тараса Шевченка...

І безперечно найвідомішим твором Михайла Вербицького є мелодія до вірша "Ще не вмерла Україна", який став державним гімном України. Сам вірш був вперше опублікований в Галичині в 1863 році в літературно-політичному віснику "Мета", і його автором вважали Т. Шевченка. Твір був вперше виконаний в 1864 році у виставі театру "Руська бесіда" "Запорожці" як хор козаків "Ще не вмерло Запороже", а пізніше виконувався на Шевченківських концертах. Вперше опублікували "Ще не вмерла Україна" значно пізніше, ніж твір отримав широке громадське визнання. З приводу дати створення цієї пісні досі точаться суперечки і передбачається, що вона написана в період 1862-1864 рр.. Вважається, що перше публічне виконання майбутнього гімну відбулося 10 березня 1865 року в Перемишлі, під час першого на західноукраїнських землях Україні шевченківського концерту (композитор сам співав у хорі, яким диригував Анатолій Вахнянин).

Дата створення пісні «Ще не вмерла Україна» залишається поки-що дискусійною. Тривалий час вважалося, що вона була створена 1862–1863 року, але без відповідних наукових аргументів. Текст П. Чубинського у Галичині вперше був опублікований у грудневому числі часопису «Мета», який фактично вийшов близько 15 січня 1864 року. І тому, ймовірно, це власне і наштовхнуло Михайла, або ж йому було замовлено перемишльською «Громадою» написати патріотичну пісню. Хоча, можливо, що Вербицький скористався наддніпрянською публікацією тексту. Відразу після виданння в часописі «Мета» пісня «Ще не вмерла Україна» набула великої популярності та стала настільки популярна серед свідомої молоді Галичини, що у свій час вважалася ними народною.

/Files/images/2015_rk/vihovn_zahodi/Рисунок01.jpg

У 1885 році він увійшов до збірника "русько-українських квартетів "Кобзар", при чому автором тексту тут був уже вказаний П. Чубинський.

Музикознавець Уляна Петрусь зібрали список з 133 відомих композицій М. Вербицького. До них відносяться:

  • Музика до 12 спектаклів
  • Оркестрові роботи - 18 робіт включаючи 9 симфоній
  • Священні хорові роботи - 37
  • 15 робіт для різних інструментів
  • Романси - 10
  • Камерні твори
  • Великомасштабні світські хорові роботи - 30
  • Вокальні ансамблі
  • Аранжування народних пісень - 10

Алилуя (B dur )

Ангел вопіяше (C dur )

Ангел сповіщав

Ангел сповіщав

Да ісполнятся уста наші

Достойно є (G dur )

Достойно... Свят... Тебе оспівуємо

Єдин свят (D dur )

Єдинородний Сину

Милість миру (D dur )

Нехай сповняться уста наші

Отче наш (a moll )

Пасхальна кантата

Плоттю заснув

Радуйтеся, людіє! (Пасхальна кантата)

Святий Боже

Слава... Єдинородний Сину (e moll )

Тебе оспівуємо

Тебе поєм

Хваліте Господа з небес (D dur )

Херувимська

Христос воскрес (Маршове) (C dur )

/Files/images/2015_rk/vihovn_zahodi/Рисунок001.jpg

Творча спадщина Михайла Вербицького — одне з найцінніших надбань української культури. Він належить до яскравих представників національної композиторської школи, що сприяли в XIX столітті активному духовному злету українського суспільства.

Кiлькiсть переглядiв: 58

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.